Євгенія Дедюра, бібліотекарка бібліотеки імені Василя Яна, що у Дніпровського району м. Києва, поетеса з багаторічним досвідом, яка почала писати вірші у віці 12 років, а вже у 15 стала членкинею літературного об’єднання імені Миколи Анцифєрова міста Макіївки Донецької області. Перші публікації віршів з’явилися на літературній сторінці місцевої газети. З того часу Євгенія ставала переможницею міських та учасницею обласних конкурсів поезії.
На жаль, перша збірка поетичного надбання Євгенії так і не побачила світ, бо процес її підготовки до видання у 2014 році перервала війна, яка суттєво змінила не лише творчі плани, але й життєві обставини.
Свої перші україномовні вірші Євгенія почала писати вже у 2014 році, коли переїхала до Києва. Це чудове місто та новий етап життя дали її творчості нове дихання. Саме тут, при бібліотеці імені В. Яна, Євгенія заснувала літературну студію «Натхнення», в якій регулярно проводяться поетичні вечори та читання. Вона також активно організовує у бібліотеці різноманітні освітні заходи, записує відеоролики, де читає ліричну поезію – як славетних українських поетів, так і власного авторства, а також веде рубрику «Сторінка-гуморинка», де розповідає українські гуморески у вигляді театралізованих виступів.
У 2021 році вийшла збірка поетичних творів та есеїв авторів, яких об’єднує дотичність до бібліотечної справи – «Квиток на Гелікон». Вірші Євгенії Дедюри також увійшли до цієї збірки.
Новим напрямком у творчості є спроба написання прозових творів та казок для малят.
Окрім літературної та бібліотечної діяльності, Євгенія є юристкою з 20 роками професійного досвіду. А також сертифікованим інструктором зі скандинавської ходьби та членкинею київського клубу скандинавської ходьби Nordic Fan, членкинею Української Федерації Скандинавської ходьби міста Києва.
Такий різноманітний життєвий досвід та погляд на світ, формують нове розуміння життя – вони також дають сили та натхнення, вважає Євгенія.
Спогади
(Поетичний есей)
Знов світло вимкнули
В моєму домі.
А я вже свічку запалю,
Бо я читаю книжку
Про Миколу Сома.
Вже й вечір сплинув,
Я не сплю.
Вже й свічка згасла.
Темно навкруги
І очі вже стуляються
Від втоми.
А за вікном
Летять сніги.
Бо це ж зима.
Зима Миколи Сома.
І поки вітер
Ще розгойдує сніги
Я «придибенції»
В півтемряві читаю.
Зникає сум і вже не до нудьги.
Трагічне і комічне тут
Вірші сплітають.
Погляну у вікно,
Згадаю те, своє,
Зворушливе,
Як теплий спомин..
І колискову,
Коли вечір настає.
Ті лагідні слова
Миколи Сома.
Ця колискова
Лине крізь роки.
Немає ані часу, ні кордонів.
Під колискову Сома
Засинають малюки.
Вона потрапила
До Гіннеса рекордів.
І ось тепер
У темряві
Пишу вірші.
На згадку про дитинство
Всім знайомим.
Згадайте, хоч на мить
Дитинство у душі
Та колискову лагідну
Миколи Сома.
СТАРІ КНИЖКИ
Як колись, у дитинстві,
Візьму книжку під ковдру,
Увімкнувши ліхтарик,
Так до ранку не сплю.
Чи то дійсно, чи сниться,
«Серед зорь світанкових
Своє серце віддам я
На даху скрипалю».
І хай книжку гортаю,
Перечитую знову.
Ранок променем сяє,
Очі я затулю.
Це кохання навіки,
Знаю стовідсотково.
То старі мої книжки,
Я вас дуже люблю!
ЗИМА ЖИТТЯ
Спливає час.
Вже день і ніч
Неспинних хуртовин.
Ідуть сніги
Між натовпу,
Між нас.
Між цим потоком
Людства
Вже неспинно.
Минає день,
Минає ніч,
Роки.
Сніги ідуть.
Кружляють заметілі.
Гортає вітер
Білі сторінки.
Вже сплинув час.
Ми так і не зустрілись.
Минули не роки- віки.
Гримлять громи
Гримлять громи.
А може не громи.
Здригається земля
І рветься вгору,
В небо.
Заклало вуха.
Вже й птахи німі.
І тиші вже просити
І не треба.
Стікає день
У вирву
Від пітьми.
І в серці
Ні провини, ні покори.
Нема куди сховатись
Чи піти.
Дорога,
Як і погляд-
Тільки вгору.
Гримлять громи.
А може не громи?
***
Не поспішаю додому.
Не поспішаю.
Тиняється десь душа.
Не поспішаю додому
Бо дім цей
Не мій.
В мене взагалі
Немає дому.
І в душі
Тільки втома
В тиші німій.
Високе небо
Над головою
Та сонячне світло мрій.
ЗАМЕТІЛЬ
Заметіль
І більше нічого.
Ні неба, ні доріг.
І падає на землю
І із землі угору
Сніг.
Він падає
І знову в’ється вгору.
То застига
Всього на мить.
Така зима,
Така зима надворі,
То серце падає,
То вгору вже летить.
ЖУРАВЛІ
Ще листя не зів’яло.
Наче літо.
Але летять
У вирій журавлі.
Душа болить ,
І сумом оповиті
Летять думки.
До рідної землі.
І це мій біль,
неначе рання втома.
І небо –
нескінченна далина.
А що за обрієм,
Не видно. Не відомо.
Та знає серце
Де Батьківщина.
Там вона!
Іще горить
Хоч ледве видно промінь.
Скотилось сонце,
Згасло у імлі.
І теплий вечір,
Як приємний спомин.
Хоч відлетіли в вирій журавлі
СПОМИН
Прекрасна осінь.
В небі синім
Вітрів доволі.
Тоненька свічечка тополі
Тремтить.
Сумує в холоді осіннім.
Світає.
Рожевіє промінь.
Тумани в травах наче сни.
Це тільки спомин.
Тільки спомин.
Тієї давньої весни.
ДЯКУЮ
Кохання біль мені несе.
У розпачі, схрестивши руки.
Я дякую тобі за муки.
Я дякую тобі за все!
За те що було, що мине.
За те, що мало бути вічним.
За те, що полюбив мене,
І душу вийняв, покалічив.
Я дякую за ніч без сну.
За гіркоту того полину.
За ту холодную весну.
За час, що був
та швидко сплинув.
Забуду вже твоє ім’я.
Залишу тільки в серці стукіт.
Та посивію від розлуки.
Але, то буду вже не я.
МОЯ ПЕЧАЛЬ
Вітер мандрів
Вже зірвав з плеча
Смуток той,
Що, як тягар,
Я знала.
День новий .
Мене вже зустрічав
На пероні
Сонного вокзалу.
Смуток той
Занедбаний лежить,
Або бродить десь,
По коліях,
Не знаю.
На ромашці
Буду ворожить.
На кохання
Пелюстки зриваю.
Я ПРОБАЧУ
Я пробачу тобі.
Я пробачу.
Ти не прийдеш більше до мене.
Не побачиш мене,
Як я плачу .
Все забуте вже.
Як перемелене.
Я пробачу тобі.
Все пробачу.
Не попрошу
Нічого навіки…
Не згадаю тебе
і не побачу.
Без кохання
Людина-каліка.
СПОГАДИ ДИТИНСТВА
Давні спогади
надають мені крила.
Абрикосове дерево
піднімало вітрила.
Пелюстки облітали
та за вітром летіли.
Ми на вітах гойдалися,
бо літати не вміли.
І гойдалися віти .
І наспівував вітер.
Є країна у світі,
Де живуть малі діти.
ОСІННІ ЗАМАЛЬОВКИ
–1–
Осінь.
Кленове листя
Зоряним розсипом
Тремтить на дзеркалі ставку.
А вітер,
Як чарівний пензлик росами
Малює мить
Прозору і стрімку.
Це-Осінь.
Золотаве світло
Пилком на віях
Соняхів тремтить.
Світанок.
Ще сонце не розквітло.
Гойдається в колисці
Осінь.
Осінь спить.
–2–
Осінній день.
В повітрі вже кружляє листя.
Тремтить на вітах
Горобин намисто.
Дощує день,
Перетікає в вечір.
Димами
Огортає гілок плечі.
Чому так гірко на душі?
Багаття з листя,
Дим,
Дощі.
Аж раптом ось,
Між хмар проміня
Сяйне , як спогад,
сновидіння.
І як надія
Спалахне на мить
Вогнем кленовим.
Затремтить,
Та Згасне
Спалахнувши,
День осінній.
В ДОРОГУ
Занурилася
У нічний часоплин.
Вже в дорозі я
На білій смузі.
Як пророцтво-
Журавлиний клин.
Озираюся
На дивокрузі.
Не прощаюся
В час
Ранкової сивини.
Не скажу тобі,
Що ми друзі.
Не прийду я
До тебе у сни.
Не скажу,
Що повернуся.
БІДА НЕ В ТІМ
Хай зАвжди доля
Береже мій дім
В тім краї,
Де живуть лелеки.
Де завжди затишно
Думкам моїм,
Які летять туди,
Далеко.
От як би мав я крИла
Й полетів.
До рідної землі.
Додому.
Але ж
Не в крилах та біда,
Не в тім.
Не розповім про те
Нікому.
Спливає час,
Та не проходить біль.
І залишається,
Як спомин.
Біленька хата,
Вишні заметіль.
В селі пустому.
ДОЩІ
У Києві ідуть дощі.
А в мене
В Кембріджі-
Неспинні сльози.
Чому так сумно,
Смуток на душі?
Стою і плачу
На чужім порозі.
Все гарне тут.
Та тільки не моє.
Все тут затишне,
Всміхнене до болю.
І серце калатає,
Серце б’є
На сполох
До душі
Моєї долі.
Там
Батьківщина!
Відстань в тисячі
Такі важкі
Думки та кілометри.
Не плач,
Моя душа!
Кричи!
А сльози,
Як дощі.
Ні висушити,
Ані стерти.
У Києві ідуть дощі.
І тут дощить.
І вже дощу того
Не треба.
Прошу,
Листа вже напишіть,
Що в Києві вже сонце
І веселка в небі.