Марія КАТАЄВА
Попередником Київського оперного театру, який відкрив свої двері для глядачів 15 вересня 1901 року, був Другий міський театр, побудований за проєктом архітектора Івана Штрома у 1856 році. Невиразна двоповерхова провінційна архітектура Міського театру не викликала теплих почуттів у киян, тому, коли споруда повністю згоріла у 1896 році, міська влада оголосила Всесвітній конкурс на спорудження нового Міського театру.
У конкурсі взяли участь чимало відомих європейських та російських відомих зодчих, серед яких друге місце посів проєкт німецького архітектора з Берліна, третє — зодчий з Мілана, четверте — шведський архітектор зі Стокгольма, а п’яте — француз. Переможцем конкурсу був визнаний оригінальний проєкт під назвою «Capriccio» видатного зодчого з Петербурга — Віктора Шрьотера, який мав величезний досвід у будівництві музичних театрів. До речі, він же є автором Грузинського театру опери та балету імені Захарія Паліашвілі.
Проєкт будівлі Національної опери України став лебединою піснею видатного зодчого з Петербурга, який відійшов у вічність у квітні 1901 року, не доживши півроку до відкриття свого останнього творіння. У зв’язку з погіршенням стану здоров’я Віктор Шрьотер не був присутнім під час будівництва театру, надіславши до Києва понад 300 креслень. Над зведенням споруди театру, яке розпочалося у 1897 році, працювали провідні київські тогочасні майстри під керівництвом архітектора Володимира Ніколаєва.
Новий театр, збудований у стилі неоренесансу, не одразу сподобався киянам, які постійно порівнювали його з розкішним Оперним театром в Одесі не на користь столичного. У день освячення споруди газета «Кієвлянін» написала розгромний відгук про новобудову, яка «є вкрай непривабливою та сидить посеред площі, неначе незграбна гігантська черепаха». З часом кияни полюбили театр та оцінили прекрасну акустику та розкішне оздоблення глядацької зали з позолотою та прекрасними скульптурами знаменитого італійця Еліо Саля, величезну сцену та затишне фоє з розкішними люстрами, мармуровими сходами та венеціанськими дзеркалами.
Театр мав системи парового опалення, кондиціонування повітря, посилену протипожежну безпеку та прекрасне сценічне обладнання. Про чудову акустику зали у захваті розповідали і глядачі, і артисти. Сцена Київського театру вважалася найбільшою у тогочасній Російській імперії. Вона мала ширину 34,3 м, глибину 17,2 м, а висоту 22,7 м. Глядацька зала розрахована на 1650 місць, однак внаслідок розширення оркестрової ями та ліквідації незручних місць зала театру вміщає нині 1300 глядачів.
За проєктом фасад будівлі мала прикрашати скульптура небесного покровителя Києва — архистратига Михаїла, однак митрополит Київський Феогност категорично заборонив прикрашати фігурами святих «гріховні будинки розваг». Тому архистратига замінили на алегоричну композицію з двома грифонами, які тримають Ліру як символ Високого Мистецтва.
Однією особливістю опери є ухил сцени, який згідно з проєктними кресленнями складав майже 9 градусів, щоправда під час будівництва його знизили до 5о. Річ у тому, що первинно театр не проєктувався під балетні вистави, які з’явилися у репертуарі театру згодом. Щоб звикнути до такої особливості столичної сцени у Київському хореографічному училищі навіть створили спеціальні класи, які допомагають артистам балету з дитинства адаптуватися до її специфіки, зате потім танцювати на рівніших сценах нашим артистам значно легше, а ось запрошеним балетним зіркам іноді буває нелегко.
За 120-річну історію будівля театру бачила не лише гучні овації на численних прем’єрах та тріумфи видатних корифеїв театрального мистецтва, але і трагічні події. Наприклад, гучне вбивство у вересні 1911 року прем’єр-міністра Російської імперії Петра Столипіна студентом Дмитром Богровим, який під час антракту вистави «Казка про Царя Салтана» підбіг до оркестрової ями та двічі вистрелив з револьвера у політика на очах у імператорської родини та їхнього найближчого оточення…
Під час Другої світової війни будівля театру неодноразово опинялася під загрозою знищення. У вересні 1941 року з театру, як і з Будинку вчителя, німецькі солдати винесли чимало ящиків з вибухівкою, залишених радянськими військами. Справжнє диво врятувало театр і в 1943 році, коли на нього впала бомба, яка потрапила у партер, але, на щастя, не вибухнула.
Незважаючи на усі складні події, які випали на долю театру, споруда зберегла усю вишукану красу глядацької зали та інтер’єрів. Хоча і пережила 2 реконструкції у 30-х та 80-х роках минулого сторіччя. Під час останньої реконструкції, яку майстерно зробив відомий архітектор Борис Жежерін, вдалося істотно збільшити кількість репетиційних залів та приміщень для балету.
А ось пам’ятник Миколи Лисенку з’явився перед театром лише в 1965 році.
На жаль, за життя композитора з політичних причин його опери не ставилися на великій сцені, а перевага була у російських композиторів. У 1930-ті роки з фасаду будівлі були демонтовані невеличкі бюсти Михайла Глінки та Олександра Сєрова, подаровані нашому театру від колективу Маріїнської опери, а згодом встановили бюст Тараса Шевченка.
На сьогодні Національна опера України посідає одне із найважливіших місць у мистецькому та культурному житті Києва. Колектив театру є невід’ємною частиною європейської музичної культури.
Детальніше за посиланням: https://vechirniy.kyiv.ua/news/50988/
Шановні користувачі!
Пропонуємо вам джерела із зазначеної тематики, що знаходяться у читальній залі відділу краєзнавчої літератури та бібліографії:
Друг, О. М. Вулицями старого Києва / Ольга Друг. – Львів : Світ, 2013. – 512 с. : іл.