Донич Іван Костянтинович – переможець Конкурсу «Поетична зима Миколи Сома 2023-2024» у номінації «Кращий власний поетичний твір».
Поет, прозаїк, гуморист, художник, музикант, мистецтвознавець. Народився 20 січня 1952 р. в с. Садова, Могилів-Подільського р-ну, Вінницької обл. Закінчив Тульчинське культосвітнє училище, відділ керівників духових оркестрів 1971р. та художній факультет Одеського педінституту ім. К.Д. Ушинського 1977р . Музикант, живописець, графік. З 1969 до 1998 рр. працював диригентом оркестрів, хорів, ансамблів та художньої студії на Вінниччині та в інституті ВНІВМОТ на Київщині.
Автор десяти поетичних і прозових книжок: «Дверцята до раю» (2000р.), «Поцілунок мадонни» (2001р.), «Мушу боротися» (2003р.), «Я малюю тобі музику»(поезія) (2006р.), «Дихаєте тут…» (гумор і сатира) (2008р.), «Голуб, який не злетів у небо» (2009р.), «Горохом по спині» (гумор і сатира) (2010р.), збірки дитячих оповідань «Ой летіло промело» (2013р.), «Ні, ти щось показував!..» (гумор і сатира)(2015р.), книжки оповідань для дорослих і дітей «П’єса для чотирьох рук» (2017р.)
Автор повістей: «У білий світ», «Алегрето», «Колискова для Наполеона», літературно-мистецьких розвідок про Народного художника України, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Петра Печорного: «Мистецтво житиме вічно», мистецьких статей про Заслуженого діяча мистецтв України, Народного художника України Олексія Петренка: «Слово про друга», «Французька булочка», учасник багатьох публікацій періодики та альманахів, передач на радіо й телебаченні. Учасник багатьох художніх виставок в Україні й за кордоном. Картини автора в музеях і приватних колекціях більш, як у 60 країнах світу.
Лауреат літературно-мистецької премії імені Олександра Бойченка (1983р.), літературної премії імені Остапа Вишні (2010р.), літературної премії «Радосинь» (2018р.), має звання Вчитель-методист образотворчого мистецтва, «Живий класик» партії любителів українського гумору газети «Веселі вісті», дипломант 4-го Міжнародного конкурсу письменників-гумористів імені Андрія Сови (2000р.), дипломант конкурсу гумористів імені Степана Руданського, дипломант Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації» (2018р.), дипломант Міжнародної програми «Мистецький олімп» (2019р.)
Член Національної спілки письменників України з 2003р. Член Національної спілки художників України.
Домашня адреса: вул. Вчених, 2, кВ.43 с. Дослідницьке, Васильківського району Київської області, 08654.Тел. моб. 0993155123, е-mail: donych52ivan@gmail.com (с.Требухів, вул. Покровська 32.)
Про поета Миколу Сома
(ЕСЕЙ)
Ще з юності я мріяв познайомитися з автором пісні «Вишиванка» та «Колискова», з якою щовечора діти всієї України засинали після чергової казочки діда Панаса, і його слів: «А тепер, любі діточки лягайте у ліжечка».
Мої діти теж слухняно ішли спати, умиротворені лагідною пісенькою.
А хто тільки не співав популярну пісню: «Звечора тривожного аж до ранку/ Вишивала дівчина вишиванку/? Цю чудову пісню співав і мій ансамбль, але авторів ніхто тоді не знав, бо її запам’ятовували із радіоприймача. У той час я й не здогадувався, що автором цих чудових популярних творів був поет Микола Сом, з яким і мене колись зведе доля.
Минуло багато років. Волею випадку і я прилучився до літературної творчості. Став писати вірші, прозу, гумор і сатиру, був активним учасником літературних заходів у Спілці письменників на Банківській, 2. А невдовзі за кількома виданими книгами і мене прийняли до Спілки письменників України.
Доля закинула мене у село Требухів, у якому й народився відомий поет Микола Сом.
Якось в автобусі я побачив гарного сивочолого й веселого чоловіка, який з великим дóтепом розмовляв із сільськими пасажирами. Це був поет Микола Сом. Я згадав його вислів: «Хто не знає Сома – в того не всі вдома»! Моя мрія про особисте знайомство загорілася ще більше, і я твердо вирішив неодмінно підійти до поета й познайомитися.
Якось прийшов до Спілки трохи раніше, й побачив поета біля дзеркала, який поправляв неслухняного сивого чуба. Я привітався, та й кажу:
– Миколо Даниловичу! Давно мріяв з Вами познайомитися, ще в юності, та все ніяк не виходило: не міг «натерти», насмілитися підійти до Вас, до такого знаменитого чоловіка!
– У чому проблема, друже?! Ходімо в кафé «Еней» там і познайомимось! Там усі: початківці, маститі, перемаститі, класики, та інші «…ласики» до цього чарівного місця, знайомляться, і стають друзями надовго, а може й на все життя. Звідки Ви, як звати і що пишите?
– Я требухівський приймак Іван Донич, одружений на поетесі й художниці Катрусі Міщук – вашій учениці!
– Та що ж ми стоїмо?! Це ж мої родичі! Ходімо негайно, вип’ємо по чарчині за таке знайомство!!!
Спустилися у кафе «Еней». Я одразу, як новенький відвідувач, підійшов до прилавку, узяв на початок пляшку доброї горілки, смачної закуски, і тільки налили чарки, як у дверях з’явилися ще кілька незнайомих мені письменників, які весело привіталися, стали жартувати! Микола Сом звернувся до них:
– Хлопці, це мій земляк, талановитий письменник Іван Донич! Прошу вшанувати його чемненько, і пригубитись раденько чарчинкою! Я ще не читав його творів, але по очах бачу – здібний і добрий чоловік! Гурт загомонів. Випили одну, другу пляшку – захмеліли.
У моєму портфелі була нещодавно видана книжка дитячих оповідань «Ой летіло помело…» Я підписав поету примірник і стали прощатися: обіймалися, тискали один одному руки, плескали по плечах, сміялися, повільно виходили з кав’ярні і знову обіймалися.
Наступного раночку Микола Данилович телефонує мені!
– Іванку, друже! Я тепер мало кого читаю, а Вашу книжку прочитав за вечір і ніч! Тепер ви мій друг назавжди! Вітаю з чудовою книгою! Нехай щастить у творчості, завжди вас радий бачити і чути вдень і вночі! Тисну руку!
Якось він подарував нашій мамі-Тоні, артистці радіо й телебачення, свої збірки поезій, із придибенціями, епітафіями* і різними цікавими творами. Я настільки захопився новою творчістю Миколи Сома, що й сам став створювати епітафії, і навіть написав епітафію йому.
Одного разу він запросив мене на зустріч із бібліотекарями Києва у Спілку, де проходила цікава зустріч пам’яті Василя Симоненка – великого друга Миколи Сома. Він розповідав про поета, читав його вірші, свої поезії і особливо смішні епітафії.
Я грав на народних інструментах, тоді попросив прочитати свою епітафію, присвячену Миколі Даниловичу. Він із радістю дозволив:
– Звичайно, Іванку, я з цікавістю послухаю!
Я став читати й поглядати на поета.
Як умру, то не ридайте,
Не бийте поклони.
А Пегаса розсідлайте
З драної попони.
Відпустіть, хоч і запізно,
Дайте порадіти,
Бо його уже заїздив –
Ніде правди діти.
Ані в віршах, а ні в прозі
Мене не чіпайте.
Прокатайте лиш на возі,
«Псальма» заспівайте.
В Требухові, проти школи
Вирийте ямище,
Кажіть всенькому селові:
«Тут лежить Сомище!»
Встановіть чималу брилу
Біля мого дому.
Причепіть табличку милу:
«Верхоїзду Сому».
У залі усі бібліотекарі реготіли, а поет, майстер дотепного слова, витирав сльози від сміху, схопив мене за руку, потиснув і тихо на вухо: «Побіжу, бо штани помокріють від сміху!». Вибіг за двері.
Ми з дружиною поетесою Катрусею Міщук часто зустрічалися із Миколою Сомом у Спілці письменників на різних заходах. Він зустрічав нас на сходах біля погруддя Тараса Шевченка і весело гукав:
– Вітаю кращих письменників-земляків України із Трéбухова!
У нього було багато творчих планів. Видав нову книгу «Передай кодóлу», надзвичайно цікаву, незабутню збірку різних творів.
Нажаль 27 березня 2013 року серце поета перестало битися… Ховали його усім селом на місцевому кладовищі, навпроти школи…
Сумно стало у Спілці письменників без веселого й дотепного Миколи Сома. Сумно і в його, нашому селі Требухів без нього…
Тепер я щоденно чекаю біля школи на донечку, яка тут навчається. Часто підходжу до могили поета, привітаюся, постою, згадаю його веселі очі, наші чисельні літературні зустрічі, на різних творчих вечорах і йду зустрічати доню.
*Епітафія – напис на могильному камені
«2004 рік»…
День догаса, ніби танула свічечка,
Відблиск рожевий сплива по кухоннім вікні.
В хату мою зазирає притомлена ніченька,
Так і живу за мольбертом в гіркотній пітьмі…
Стигне палітра в руці,заспокоїлись пензлі,
Очі не ловлять уже смолянистих заграв.
Гаснуть думки некеровані, втомлені змерзлі,
Виписав жужмом їх тут, серед нервів і трав.
Ранок прийде, й за картинною рамою,
Знову по лузі я пензлем пройдусь.
Як мені жити? – пораджусь з покійною мамою,
Вип’ю краси, і фарбам своїм усміхнусь…
Осіннє
А вранці все важчі тумани,
Укутують ноги копицям.
Зашторюють очі жарптицям,
Аби в сивині не літали.
А соняхи вчахлі, мов сонні
Вкопалися в землю на зиму.
Снує вороння невгамовне,
Із зафарбованими очима.
Аби ця чарівність не зникла –
Я в обрій печалі дивився.
І пензлями сум увесь виклав,
В осінній етюд, що вродився.
Роздуми
Я так збіднів
на друзів,
на слово чесне,
не скрючене…
від порожнечі
до мене
навмисної,
від міни в обличчях
кислої,
байдужої…
і очей-буравчиків,
колишніх «друзів» моїх…
Від усього
болить.
Вмить
залишився на кýрній
дорозі прямцем,
з лицем
мерця.
Засипаними вухами,
затерльóваним пилюгою
ротом…
А «друзі» у вишиванки
виряджаються,
патріотами прикидаються,
закордоном
втішаються!
Свіжому вітрові,
широкому поголосу
і,
що їм до тіні
із затерльóваним
ротом, яка
залишилася тут,
на своїй
стражденній
землі…
***
Чорний рояль, ніби ніч притулився над прірвою,
Свічка зціловує клавіші білі, його, і прозорі.
Чом піаністе, не правиш своєю хиткою надією?
Чом не показуєш мрії свої неозорі?
Хмари-химери вичитують звуки Бетховена,
Мрійно гуркочуть акорди великого генія.
Там, в небесах, його серце і мрія похована,
Звуки століть відтворить намагаюся знову я…
Пальці вгризаються в простір акордів стихіями,
Кров’ю стікає мелодика в далеч розкраяну.
Ти не тужи, не кляни свою долю прогаяну –
Твори звучать і твоїми щасливими мріями.
Чорний рояль, ніби ніч…
Свічка, свічка, свіча…
Чом, чом…
Чо..?..
Загиблим у Бучі
Вкрита хрестами земля,
Страшними вінками заквітчана.
Стиха до нас промовля:
– Тепер я із вами повінчана…
***
І знову цвіт, духмяний сніг,
Засипав вишні біля хати!
В цю ніч заснути я не зміг,
Сон не зумів мене здолати.
Весна ввірвалася в думки,
І радість сіялася в душу!
Рої злетілись! Залюбки
Білилом всілися на грушу.
І біло-біло знов мені,
Як у дитинстві серед ночі.
Хоч у незвичній сивині,
Блищать весняно карі очі.
***
Ногами по землі м’якій,
Немов по клавішах оргáну
Іду. В мелодії хиткій –
Як на поверхні океану.
Звучать хорали вслід за мною,
З полунням вічного двобою,
Що завше поруч супокою –
Ти, і оргáн, з його журбою…
Сліди мої, як маки в полі,
Багряно линуть в піднебессі.
Беру акорд, а ритми долі,
Стинають нерв сердечній месі.
Пораненому воїну
Білі стіни мов сплавлене олово,
Білі руки, біліших на світі нема.
Біла тінь, і біле засніжене слово,
Біле все, що білішим уже не бува.
Білі сни обсідають химерою білою,
Білий місяць пливе простирадлі білому.
Спогадів тінь по обличчі спливає змарнілому…
Біла ніч не засвітить воскових свічечок,
Музика болю не вдарить акордом забіленим.
А шибки покотять росу із розплющених вічечок…
Радість гукне: “Ти від чорного мороку звільнений!”
З окопу
Запали за здоров’я свічечку,
На далекому острові вірності…
Хай відчую продовження ніжності,
І теплó твого серця невінчане…
Заквітчай нашу хату перлами,
Тими, що душу свою зачаровував.
Випивав їх клітинами й нервами,
І любов’ю життя розмальовував.
Лиш стежок на рубцях не роби,
Не ступай і на трави некошені…
Серед них ти мене не згуби,
Серед трав отих, сивої осені…
***
Зашерхлі руки дорóги,
Обабіч задимлені трави.
Прострілені в груші ноги,
І листя на тлі загрáви.
Засохлі у тіней очі,
Зімкнуті зуби паркану.
Струмочок із серця плюскоте –
Миє криваву рану…
Змією повзе стежина,
І хвіртка зубами креше.
І яблуні гілка невинна
Волосся твоє причеше.
Стоїть під руїною хати,
Озброєне наше прозріння.
Яку ж треба ненависть мати!..
Терпіння, брате, терпіння…
Війна
І знову забув яким кольором
Вмиває обличчя земля.
Уже не відгýкуюсь радо
До мирної тóніки «ля».
У чорну обгортку пакую
Вибух акордів Бетховена.
Уся моя радість у жмені
Сонатного пилу захована.
Завішані вікна від світла
Ряднинами чорними.
А далі…
…двері зализані цвяхами,
Тими, що в руки Христа.
Клює ця війна щохвилини
У серце надтріснуте, та…
Вже думкою лину вкрай світу
Терпкими, солоними гонами,
Аби лиш побачити диво:
Як синьо-жовтим кольором
Умиє обличчя земля…
***
Ми втрапили в дощик рясний,
Тулилась до нас парасоля…
І світ відкривався ясний,
Всміхалась краплинками доля.
А з неба лилось і лилось,
Немов проломилося небо!
Тулитися нам довелось,
Ти ніжно казала: – Не треба…
… я надто боюся води,
Бо повені в серці боюся.
Ти краще мене проведи
По цьому дощинному крузі…
Якщо завтра знову дощ,
Кохану візьмем парасолю.
Ми поруч підемо, бо ж
Зустрілося щастя нам, доля.